Бессия

Прийшли два чоловіки до кав'ярні.

Розмавляють між собою кацапською. Я роблю над собою надзусилля, щоб не потрапити в халепу. Один з них ледь говорить англійською. Думаю, окей, подивлюся на твої страждання.

Він: - Where are you from?

- I'm from Ukraine. But I don't understand your language.

- А так ми теж з України.

- Ну так і нащо кацапською говорите?

Стоїть мовчить. Я віддаю їм замовлення. Ми трохи розмавляємо українською далі. Закінчили на гарній ноті. Що правда не трималася і знову прочитала нотацію про те що вони репрезентують Україну за кордоном, а саме тому мають розмавляти українською.

Мене насправді дуже засмучує, що тільки 15% українців, яких я тут зустрічала, розмавляють мовою від самого початку, а не переходять з кацапськоі...

Це ж треба так вміти обісратися, як це зробив Іванов, наіхавши на Сонях...

Типу він і до цього шкварчав як міг, але тепер 😂

Пост про стандарти обслуговування в сфері гастро в Торонто. Погляд зсередини.

TW: краще не істи за читанням

Багато разів стикалися з позитивними випадками. Коли люди посміхалися, намагалися зробити все найкращім чином і від дущі. Але це скоріше виключення або працівники першого контакту. Фронту так званого.

Але далеко не завжди.

Зараз я буду казати лише за гостро сферу.

Якщо в Європі я могла натикнутися на похеризм чи грубість від випаленого працею співробітника, то це було можна зрозуміти. Сама знаю що то таке. Але тут 80% тупо похер.

Тут ніхто не поспішає надати послугу. Вони на чілі, на разслабонє. Що досить часто вибішує, тому що в тебе не завжди є час чекати.

Ці ж люди не дуже уважні. Помилки в замовленнях це не рідкість. Причому ти міг кілька разів на чомусь зробити акцент, а помиляться саме в цьому. Моєму чоловікові наприклад взагалі забули принести їжу. Навіть після нагадування. Лол. Дякую хоч в чек не додали. Шкода, що більше ніж годину очікування не повернути і довелося шукати інше місце щоб хоч щось поїсти.

А скільки разів я звертала їжу назад на кухню у себе на роботі, я вже і пригадати не можу. Зараз, коли я набрала для нас нових працівників, ситуація покращилася. Але не виправилася. Нажаль.

Прибирання це окремий біль. В мене натреноване око. Тому заходячи в будь який заклад, я бачу багато робочих моментів. Чесно кажучи, я банально не хочу більше нікуди ходити. І дуже сумую за чистотою.

В мене на роботі з цим теж проблеми. Тому більшість часу відчуваю себе Попелюшкою, яка драіть за всіх все що вони тупо не бачать, або роздаю триндюлей і змушую під наглядом це робити.

Я намагалася дізнатися, чому це так відбувається і ось відповідь, яку я чула від більшості працівників:

- це не твій бізнес. Нащо ти так докладаєшься? Філософія життя в тому, щоб робити як можна меньше праці, але достатньо, щоб тебе не звільнили.

І це рве мені дах. Особливо, коли ці люди просять у мене підвишка ЗП після. Їм не подобається моя позиція: якщо хочеш більшу ЗП, то треба докладати більше зусилля. Ти мусиш приносити цій фірмі більше грошей, якщо хочеш щоб у цієї фірми було більше грошей, щоб заплатити тобі більше.

Як на мене, це банальна логіка.

Як на них, це абьюз.

Тому на виході більшість робить на "і так добре", сервіс виходить гімно, а працівники, які дійсно працюють, відчуваються як милість божа.

Кава з брудних філіжанок, брудні віделки, довге очікування навіть на мінімальне обслуговування і харчові отруєння.

Це страшно, але останній пункт лякає мене найбільш. Але місцевими сприймається як регулярне прикре явище. На прикладі, за останні два тижні мені довело підміняти 3 працівників мого закладу, бо вони на своєму вихідному їли десь в іншому закладі, отруїлися і блювали далі ніж бачили.

Можна авжеж підстраховуватися, брати тільки їжу на виніс, стаканчики ту го, їжу яка тебе не вб'є (як зіпсована риба, наприклад), але досвід моєї змінщиці показу, що і від піци тут можна блювати навіть з носу.

Коли їхала в Канаду, то від попередньої праці відчувала себе знищенню і випаленою дебільними рішеннями мого начальства. Адже раніше я працювала в Варшаві на позиції хедбарістки в кав'ярні.

І всі їх дебільні рішення призводили до втрати грошей. Коли я з ними сперечалася, то мені казали, що їм краще знати. Ага.

Я їхала і мріяла про те, що знайду собі легку працю. Навіть якщо в гастро, то не на керуючи позиції. Я манала всю цю відповідальність.

Через місяць пошуків я таки знайшла працю звичайною баристкою. Прийшла, ахуіла від того що відбувалося на місці, зробила фото, вислала шефу...

На наступний день він звільнив менаджера і відтоді я менаджер 🤡 як би в мене були б грощі, я б не погодилася на це знову. Але в мене доси висять борги і кредитка.

На сьогодні я підняла обсяги продаж, змінила повністю персонал, навчилася праці на кожній позиції і затикати всі затики.

А ще в мене перевтома, набряки і велике бажання післати все під три чорти. Я дуже втомилася.

Здебільшого я заманалася від місцевих покупців (це жах номер раз) і від деяких працівників. Це не расизм, але поки в мене були проблеми тільки з індусами.

Можливо, це все культурна різниця. Бо в Індії корову більше цінують ніж жінку. Що завгодно цінується більше ніж жінка. А тут я (жінка) керівник.

І піздецьки низькі стандарти праці і обслуговування. Це жах номер два.

Якщо вам цікаво, можу розповісти детальніше

Поки деякі "співвітчизники" як Льоша Арестович розказують про "розчеловєчіваниіє" українців на тлі всього світу, ось вам ситуація з Канади.

Зараз я живу в місті Торонто.

Вчора сталася трагедія. Якийсь афро хлопець щось не поділив зі своїм приятелем прямо в вагоні метро. Причому прямо на тій лінії, якою я ізжу на роботу по 5 разів на тиждень. Між станціями Лоуренс і Інглінгтон. Це найдовша відстань. Проїзд між ними займає майже 5 хвилин. І для людей в потягу це були 5 хвилин тваринного жаху.

Бо цей афро погнався за тим другим хлопцем через всі вагони з ножем. Нажаль наздогнав, бо вагонів не так багато, а до наступної станції було ще далеко. Тому той другий не встиг втікти на новій станції.

Наздогнав і багато разів вдарив його ножем. Прямо в вагоні. Бачила відео з місця події. Жахаючі кадри.

І ось мені цього хлопця дуже шкода, на відміну від того кацапа.

Але!

Самі місцеві жителі вже наклепали тисячу мемім з цієї ситуації...

То ж що? Весь світ розчєловєчений? Або то просто така натура? Що?

Кажуть, що хлопця вдалося вчасно доставити в госпіталь. Він в стабільно тяжкому стані.

А мені тепер знову до усрачки страшно виходити на вулицю і заходити в метро. Від сьогодні знову буду носити з собою перцівку. І похер що це тут заборонено. Краще покарання, але вижити.

Тема по за українським контекстом, але мене це починає дратувати

Мій пес має жовту амуніцію і жовтий повідець. Зазвичай, всі собачники які зустрічаються на вулиці мають Small talk о своїх песиках.

І ось що мене дратує:

- Як зовут вашу дівчинку?

- Еліот...

- Ой, а чому дівчачий колір обрали?

(комон, жовтий це нейтральний. Але навіть так)

- Тому що він собака і йому байдуже, а я люблю цей колір.

І далі йде непроханий монолог за який зазвичай хочеться нахер послати з усіма стереотипами.

Серіозно, я не розумію в цілому цих гендерних кольорових стереотипів. А тут ще й на собаці. Іноді хочеться купити йому собачу сукню і всім казати, що то пес унісекс.

Я страшно цим розчарована. Мені здавалося, що в Канаді цього лайна буже меньше ніж в консервативній Польщі. Але маємо що маємо.

Здається, я розумію чому відбулася хвиля лайна/кацапні. Через манси в твіттері. Всі масово шукали куди податися і в варіантах часто був тамблер.

Але принаймні почула про цікаву нову соц мережу. Блускай.

Одна проблема: для регістраціі потрібний інвайт. Ех.

Взагалі, на тлі останніх подій, я все частіше замислююсь над видаленням цього блогу і створенням нового. Роздати всім адекватним подпісникам лінк до нового блогу і відхреститися.

Якщо це не допоможе, то я мабуть буду змушена покинути цю платформу, бо не бажаю собі присутності кацапні або малоросів в моєму житті.

Немає бажання розповідати сюди хоч щось через наплив кацапні. Я вже втомилася їх банити.

От ніби вже більше року пишу тільки українською. Ніколи не висловлювала жалісті чи прихильності до кацапні. Для мене не існує "хороших руських", а вони все лізуть і як мазохісти лайкають дописи, де я кажу їм, що вони виблядки.

Хтось може це пояснити?

Що таке бути емігранткою насправді?

Це коли в тебе питають про плани на життя і ти замість того, щоб казати про справжні плани і бажання, як інщі люди, кажеш:

"ну в мене ще на два роки є дозвіл на перебування в країні, а там побачимо".

Є дозвіл...

Саме це харить. Ти живеш своє життя, але ніби в кредит. Ось, мені дозволили пожити.

Я сумую за своєю рідною Україною. В січні 2022 року я планувала, що нарешті повернуся до дому.

До дому...

Але тепер я на кинула ще +8300км відстані до дому.

Ось не розумію, що за херня?

Чому на мене підписуються кацапські пабліки?

Чому на мене підписуються росийськомовні малороси?

Що я роблю не так, щоб вони лізли і дали до мене?

Це ніби окремий вид мазохізму.

Коли бачу таку херню, то бажання пійти з тамблеру росте яе на дріжжях

Все на зо мені вистачає сил зараз, коли я гортаю стрічку новин і бачу наслідки затоплення від підриву кацапами ГЕС:

Плакати, обіймати і бескінечно цілувати свого песика.

Серце кровью обливається....

Небо від пожеж довкола затягнути димом.

Сонце можна розгледіти навіть без окулярів. Воно велике і червоне. Але не сліпить. Температура повітря знизилася. Бо проміння майже не дає тепла.

Все довкола помаранчове. Ніби ти в вічному закаті.

Ідеально підкреслює апокаліптичний настрій від новин України...

Проте можна брехати, що в тебе очі на мокрому місті не від новин, а від диму який виідає очі. Дихати за межами квартири тяжко.

Починає боліти голова

Цей новий акт геноциду від кацапів... Я не знаю навіть які слова обрати. Чи існують ще якісь слова?

Слова які не говорили, чи якісь нові епітити, щоб це описати? Бо з кожним разом це виходить на все більш і більш неможливий рівень рашисткості.

Сьогодні коли я йшла на роботу я побачила прямо у дороги збитого насмерть єнота. Я мріяла побачити єнота вперше, але не так.

За день мені декілько раз довелося йти тією дорогою. І я всіма силами намагалася не дивитися в сторону нещасної тварини. Бо мені було боляче, мені було шкода його, в мене боліла душа.

І кожного разу я все одно бачила цього єнота. Очі сами знаходили те, чого хотіли би уникнути, сховати.

Це прям провідний мотив цього дня.

Весь день я намагаюся захистити себе. Захистити свою психику. Рубати на корню будь яку думку що до теракту. Дозволяю собі залишити тільки лють і ненависть. Щоб не розлізтися по швах.

Тварини в зоопарку, худоба, діти, люди...

Ні, я не можу думати про це. Бо мені тут не можна розклеюватися. Тут нікого не переймається трагедією. Для більшості людей тут, це щось дуже далеке, що вони "can't even emagine". І слова їх "співчуттів" мені трохи до дупи.

Краще б ви називали терористів терористами і вели себе з ними відповідньо.